IMG_0094 IMG_0095 Закончилась традиционная дегустация сортов винограда. В этом году было представлено ровно 50 сортов. Победу с небольшим. Вірші → Олександра Василенко. Представлення. В нашій групці всі дівчата. Подивіться ось на них, Так, вони вірші складають, Різні твори, нариси, І коли із цим проблеми.
Портал предоставляет авторам возможность свободной публикации и обсуждения произведений современной поэзии.
Симфония жизни Лины Костенко (Виктория Фролова - Вита) / Стихи. СИМФОНІЯ ЖИТТЯ ЛІНИ КОСТЕНКОЛіна Костенко – наша сучасниця, і водночас – справжній класик української літератури. Своєрідним поетичним кредо, навіть одкровенням, здаються декілька рядків, якими завершується давня збірка поетеси: Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.
От і книга ця, з ряду небагаточисельних надрукованих поетичних збірок Ліни Костенко у радянський час, видана ще у 1. Неповторність». І також красномовним, ніби окреслючим глибину світогляду письменниці, є перший вірш цієї книги: Все, що буде, було і що є на землі,і сто тисяч разів уже бачене й чуте,сірі вузлики ранку — твої солов`ї,все це тільки одне нерозгадане чудо. Знаю склад біосфери, структури кислот,все, що є у природі, приймаю як даність. Я, людина двадцятого віку, — і от,зачудована, бачу лише первозданність. Про що б не міркувала Ліна Костенко у своїх віршах, — минуле чи сьогодення, сучасне кіно або шедеври світової музики, земну красу рідного краю чи зоряну велич космосу, — усі ці роздуми немов нанизуються на потужну основу: усвідомлення автором єдності з усіма проявами буття, та пошук себе, справжньої, у хаосі та нерозбірливості повсякдення: Ініціали буднів — Нота Бене.
- У методичному посібнику представлена програма курсу. «Екологічна. але й у її художньому зображенні: «Нехай ті вірші, які розучу ються в класі, по.
- Комментарии, адресованные Grand в разделе Стихи Дома Солнца. МаБу: очень грустный стих, я думаю, пора заканчивать с такими ужасными мыслями..
- Неповторимые поздравления с именинами Карина в стихах и прозе. Значение имени Карина на вебсайте PozdravOK.RU. Мужские и женские имена.
- 6 груд. 2014 . Усі класні колективи намагалися представити свій клас якомога яскравіше. літературі дізнаємося біографію письменників і вчимо вірші.
- Вірші видатних українських поетів захоплювали подих усіх Також всі учасники отримають можливість представити свої твори.
- «В последние десятилетия окружающая среда стала не только объектом загрязнения и наступления городов, но также лишилась качеств..
Усе таке важливе: Нотабене. Все невідкладне: Нота, Нота — бене! Усе на вчора, і гаття, гаття! А що ж тоді залишиться од мене,якщо візьму я тільки ноту бене? А де ж тоді симфонія життя? Ця симфонія для Ліни Костенко споріднена прагненню до одвічної гармонії. Проте, оскільки гармонії протягом людського життя не тільки досягти непросто, але й навіть дізнатися, що воно таке — гармонія — буває майже неможливо, Ліна Костенко пропонує шукати її у музиці, порівнюючи течію часу нашого життя з нескінченним музичним твором Всесвіту: Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави. Наговорюся з добрими людьми. Не час минає, а минаєм ми. А ми минаєм.. ми минаєм.. А час — це тільки відбивання такту.
Тік- так, тік- так.. Час — не хвилини, час — це віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання — Це тільки віхи цього проминання. Це тільки мить, уривочок, фрагмент. Остання нота ще бринить в повітрі, —дивися: Час, великий диригент,Перегортає ноти на пюпітрі. Здавалося б, що творчість Ліни Костенко не окреслена ані лініями часу, ані межами національного світогляду, але ж це зовсім не так: її завжди хвилювала потреба докорінно знати історичне та культурне минуле українського народу (достатньо нагадати знакову поему Ліни Костенко «Маруся Чурай»), турбувала нагальна необхідність збереження первозданної чистоти рідної мови — не заради ідеологічних потреб, а задля відродження душі, для якої історія, культура та мова — найголовніші та найліпші помічники у зростанні.
Бетховена, що лунає крізь час і простір: І місячну сонату уже створив Бетховен.І тінь місяцехода вже зорям не чужа. А місяць все такий же: і молодик, і повен,і серпик, і рогалик, і місяць, як діжа. А місяць все такий же, він — місяць, місяченько,як вчора, позавчора і хтозна ще коли!І добре, що над нами він висить височенько,а то б уже й на ньому болото розвели. Ходили б там по ньому п`янички петельгузі. Питали б його зорі, чого він не блищить.
Стоїть над нами Всесвіт у зоряній кольчузі,і повен місяць ходить над нами, ніби щит. Дозволю собі поділитися ліричними роздумами не лише особистого, а, гадаю, й загального характеру, адже мова піде про те, що всі ми невідворотно втрачаємо, і втрати ці гостро відчуває і пронизливо про них розповідає і Ліна Костенко. Власне, саме її вірші спонукали мене згадати майже забуте у коловерті нескінчених буднів – найкращі часи мого життя: усі літа свого дитинства я проводила у близьких родичів, у невеликому містечку на Полтавщині. В нас була родова хата, на яку поступово наїжджав гуркітливими цехами машинобудівний завод, і частину нашого великого саду я пам’ятаю вже територією того самого заводу, відчуженою від нас металевою сіткою. Але ж було ще достатньо простору для дитячих забав на збереженій частині колись немаленького прадідусиного маєтку – сад із яблунями, сливами, вишнями, кущами калини та заростями малини, і старовинною криницею з крижаною водою. А ще мої родичі інколи брали нас, дітлахів, до лісу, де ми поринали у світ прохолодних диких озер з жабками та вужами, диких ромашок, смолки, колокольців, духмяних грибів, лісових горіхів та лісникових ароматних яблук антонівка.
Але ж невдовзі це щастя єдності з живим навколишнім світом скінчилося: завод «наїхав» вже й на хату, родичі отримали двокімнатну квартиру з усіма вигодами (санвузол роздільний), на ромашкових полях стали забудови багатоповерхівок, і все — хатина, сади, ромашки та дикі озера залишились лише у пам`яті мого серця. У ці спогади я поринула, коли прочитала вірш Ліни Костенко з її збірки «Неповторність», з розділу «Обличчя Сувида» – вірш, який, власне, і надав назви і тональності всьому розділу: Сувид. Ми завжди проїжджаєм це село.Ім`я у нього праслов’янське — Сувид. Тут навіть хмари особливо сунуть, —сутемна синь на бронзове чоло.І хоч Стрибог на поїзд пересіві вже дахи струсились від соломи, — тут, за щитом смарагдових лісів,моїх жар- птиць блакитні космодроми. Я забуваю сумніви і сум. Я воду п’ю у Сувиді з криниці.
В країні сосен, сувидських красунь,зі мною грають в піжмурки суниці. Тут Сувид скрізь.
Він ходить по росі. Учора він прикинувся сосною. То коней напуває у Десні,а то, як грім, гуркоче за Десною.І хто він — Сувид? Може, бог лісів,що десь пішов у нетрі й буреломи? Він, може, чує луни голосіві хоче теж вгадати собі, хто ми?
Спасибі вам, двори і явори,що ви лице дали його розгледіть —у тиші вод, у борознах кори,у хмарі, що як профіль і як лебідь. Здригнувся лось. Регоче браконьєр.— Який там Сувид? Все нормально. Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер. Його ніде на світі вже немає. Неправда, є! Бо хто у небесахна дощ поверне місяця рогами?
Хто після тебе пройде по лісах,вогонь притопче босими ногами? Не може бути, щоб його — ніде. Без нього людям суєтно і сумно.І я гукаю: — Су- ви- де! Ви де? Ви де? — відгукується Сувид. Поетеса тонко відчуває справжність цього прадавнього, могутнього, — того, на чому тримається жива душа прагнучої до гармонії людини. Але ж, щоб розбуркати душу, заохотити її діяти, треба ні мало ні багато — зазирнути вглиб себе і знайти там себе, такого ж справжнього, як споконвічні ліси та небесні хмари.
Про це вона не втомлюється неодноразово нагадувати читачам своїми віршами: Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чортик у трубі,і тихо вилучає вам сумління. Зсередини, потроху, не за раз. Все познімає, де яка іконка.І непомітно вийме вас — із вас. Залишиться одна лиш оболонка.
Так, саме наша оболонка заважає нам сприймати навколишній світ як первозданну мудрість, саме цією оболонкою, яка може виступати у формі наших егоїстичних примх, або помпезних багатоповерхівок, що розтоптують зелену траву та затуляють сонце, — саме ними ми відділяємось від першооснови нашого буття, навіть забуваючи, що ця першооснова існує. Та достатньо лише підняти очі вгору — хай навіть у місті серед асфальту та громіздких будівель — і ти поринеш у велич Всесвіту: Заходить сонце за лаштунки лісу.
Тополя поклонилась вдалині.. Вечірній обрій опустив завісу, — космічний цирк запалює вогні!І цілу ніч дивися хоч задурноу те склепіння, де горить Персей,жонглює космос бриликом Сатурна,і Всесвіт крутить всю цю карусель.Ірже Пегас, виблискує Корона,і Волопас пасе своїх телят,і мерехтять у сяйві Оріонахимерні сальто Діви і Плеяд. Земні оселі, і земні дерева,і дим солодкий цих земних осель!
Кружляють Риби і сузір’я Лева,мигтить і сяє вся ця карусель. Летить Нептун, і я з ним налітаюсь. Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь. Я теж тут причепилась і катаюсь,страждаю, мислю, плачу і сміюсь. Дивлюсь, як простір гне свої підкови,туман галактик бачу за плечем.І хтось страшний, незнаний, загадковийв космічній пітьмі цвьохкає бичем!І все кружляє в дивній круговерті,саме в собі шукає опертя.І є природа.
Ліна Василівна Костенко народилася 1. Ржищеві на Київщині. У 3. 6- му році сім`я переїхала до Києва, де Ліна школяркою відвідувала літстудію при журналі «Дніпро», а у 4. У 5. 6- му році Ліна Костенко закінчила Московський літературний інститут ім. М. Горького, а у 5. Проміння Землі», потім збірки «Вітрила» (5. Мандрівки серця» (6.
За духом світосприйняття, характерним для того часу, її можна було б назвати поетом- шестидесятником, але ж, як здається, насправді її світогляд набагато ширше, бо виходить за рамки будь- якої ідеології, тому що сприймає життя як безперервний процес і як чудесну нагоду пізнання людиною буття у всіх його проявах: Ми виїхали в ніч. Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.І зблиснула гроза — як вихопила ніж! Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму. Машину повело, і ми згубили шлях. Усі мої ліси, удень такі привітні,схрестилися вночі із небом на шаблях. Я думала в ту мить: привіт моїй гордині. Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя — як ночі горобині. Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось, і як мені страждалось!І як мені навіки взнаки воно далось! А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все- таки життя — це те, що відбулось? Подальша доля поетичних збірок Ліни Костенко доволі трагічна для митця: ні «Зоряний інтеграл», ні «Княжа гора» не вийшли у світ.
Кажуть — розсипані радянською ідеологічною цензурою, або ж за іншими даними — у різні часи обидві, вже готові до друку, згоріли при пожежах, ніби то теж — ініційованих тою самою цензурою. Мабуть, вірші її і справді лякали обмежених бюрократів від літератури саме своїм незалежним, вільним від будь- якихось догматів, світосприйняттям. Але творчість Ліни Костенко не була зупинена навіть такою вимушеною відсутністю спілкування з читачами: увесь цей довгий час поетеса, як то кажуть, писала у шухляду, і саме ці вірші склали дві збірки, що вийшли після перерви: у 1. Над берегами вічної ріки», і у 8. Неповторність». Саме за неї, а також за писану у сімдесяті і видану у 7.